20 грудня 2000 року Генеральна асамблея ООН оголосила 22 травня Міжнародним днем біологічного різноманіття. В цей день була прийнята Конвенція про біологічне різноманіття.  Усвідомлення залежності виживання людини як біологічного виду від виживання інших видів, від збереження повноти генофонду в екосистемах, як умови підтримання їх рівноваги, є логічним завершенням розвитку екосвідомості суспільства на початку третього тисячоліття.
	Про розуміння необхідності збереження генетичного фонду Землі свідчить підписання у 1992 році в Ріо-де-Жанейро Програми дій "Порядок денний на ХХІ століття", в якій зазначено про необхідність вживати термінові й рішучі заходи для збереження і захисту генетичних ресурсів, видів і екосистем, забезпечення сталого управління біологічними ресурсами. З того часу діяльність із збереження біорізноманіття стала предметом міжнародного права.
	Робота із збереження біорізноманіття здійснюється за  принципом   збереження еконіші кожного певного виду – екосистеми, де даний вид зростає або перебуває.  Серед задач в галузі діяльності із збереження видів – надання   заповідного статусу територіям,  багатим  на  біорізноманіття,  типовим та унікальним екосистемам і  ландшафтам, середовищам  існування  рідкісних  і  таких,  що  перебувають  під загрозою зникнення, видів тварин і рослин.

          До цього переліку можна віднести й оздоровлення  басейнів річок, зокрема шляхом створення захисних прибережних смуг, особливо крутосхилих ділянок; впровадження  заходів  щодо   збереження   водно-болотних   угідь, посилення   їх   водозахисної   та   водорегулювальної  здатності; 

Одним із напрямків роботи в даній галузі є боротьба з поширенням  чужорідних (інвазійних) агресивних видів.  Коли такі види потрапляють в сталу екосистему, розпочинається, як правило, небезпечний процес їхнього неконтрольованого розмноження, що може призвести до хвороби і, навіть, загибелі даної екосистеми. Контроль за інвазією чужорідних видів та поширенням генетично модифікованих організмів  є значущою складовою діяльності із збереження біорізноманіття.

 Разом з тим, актуальним в даному напрямку природоохоронної діяльності є розуміння корисності всього живого й необхідності його збереження. Адже у природи немає  поняття "бур'ян". Кожний вид є цінним, якщо він займає свою природну нішу.  Поважати й оберігати треба не тільки рідкісні види тварин і рослин, а й ті, що здаються нам доволі звичними.

Особливістю Вінниччини є те, що її природні комплекси доволі різноманітні. Лісові масиви, степові ділянки, лучно-болотні та водні екотопи, мальовничі ландшафти Побужжя та Придністров'я. У природному стані залишилися  ділянки вздовж річок, неосушені болота, торфовища, вершини горбів, де  збереглася лісова, степова, лучна і водно-болотна рослинність.     Держуправлінням охорони природи у Вінницькій області проводиться  робота із охорони таких територій та включення їх до природно-заповідного фонду.

         Загалом, серед заповіданих територій Вінниччини можна згадати:

         Згарський загальнозоологічний заказник загальнодержавного значення розташований у долині річки Згар, де збереглися у природному стані водно-болотні угіддя. Зростають сальвінія плаваюча , зозулинець блощичний. Зустрічаються ходуличник, колпиця, коровайка, скопа, орлан – білохвіст, горностай, видра річкова, які занесені до Червоної книги України.

         Буго-Деснянський загальнозоологічний заказник, де збережений водно-болотний комплекс рослинного і тваринного світу.

         Урочище "Самчинецьке" – типовий пейзаж Поділля. На крутих схилах лівого берега річки Південний Буг ліс представлений віковою дібровою природного походження, в трав'яному покриві якої зростає ряд червонокнижних рослин. Має велике водоохоронне та ґрунтозахисне значення.

         В області діє Положення про Червону книгу Вінниччини, затверджене рішенням Вінницької обласної ради. Згідно цього рішення  управління веде списки регіонально рідкісних видів тварин і рослин. Тобто ведеться кадастр видів, занесених до Червоної книги України  та їх місцезнаходжень, а також видів та їх місцезнаходжень, які є регіонально рідкісними (латаття сніжно-біле, плиска жовта). Допомагає в цій роботі   інститут ботаніки НАН України ім. Холодного та інститут зоології НАН України ім. Шмальгаузена.  

Також в області розроблена й діє "Регіональна програма екологічної мережі  Вінницької області на 2004-2015 роки", затверджена рішенням обласної ради.

Програма є важливим інструментом реалізації державної політики у сфері збереження біологічного й ландшафтного різноманіття.

Екомережа – єдина система територій, що забезпечує збереження та відновлення довкілля. Це ділянки відносно недоторканої природи, де тварини і рослини практично позбавлені впливу людини (ядра екомережі), та території, якими ці ділянки сполучаються між собою (екологічні коридори). Наприклад, ядрами екомережі можуть бути два ліси, а коридором – річка, що протікає між ними. Руслом і берегами річки тварини зможуть пересуватися з однієї ділянки лісу в інший. Такі локальні системи поєднуються у більші, котрі в свою чергу формують глобальну екомережу.   Екологічна мережа - це той мінімум, який ми лишаємо живим істотам Землі, і який обов’язково має бути звільненим від впливу господарської діяльності людини.

Вінцем такої роботи має бути створення Всеєвропейської екомережі, яка складається з національних екомереж, котрі в свою чергу включають регіональні екомережі.

Ідею Європейської екомережі вперше було запропоновано у 1993 році на конференції в Маастріхті, вона органічно увійшла у Всеєвропейську стратегію збереження біотичного та ландшафтного розмаїття, схвалену Конференцією міністрів охорони довкілля 55 європейських країн в Софії в жовтні 1995 року. До числа цих країн належить і Україна.

Створення екомережі є наступним кроком розвитку заповідної справи, наступним кроком у збереженні ландшафтного та біологічного різноманіття.